Етнічна культура українського народу
Зміст
1. Поняття “етнічна культура”
2. Деякі проблеми та особливості
етногенезу українського народу
3. Культурно-історична своєрідність
реґіонів України
1. Поняття
“етнічна культура”
Кожна з існуючих
у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною
складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної
культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу,
відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні,
екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна
культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і
фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом
тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення
вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що
кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому
образ.
Народ (грецькою -
“етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке
значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній
території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного
складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє
звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає
як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно
однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш
стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної
організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх
автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.
Для внутрішньої
єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення
своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих
етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається
і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок
історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу
характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого -
загальнолюдських компонентів.
2. Деякі проблеми
та особливості етногенезу українського народу
Формування
етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу
(етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на
проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:
1) теорія
“споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина
сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теорія
автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало
населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і
білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія “єдиної
колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і
розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської
народності;
4) теорія
“незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців,
росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодні
підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною
державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців
вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом
внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і
поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає
специфіка етногенезу українців.
Український етнос
остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього
процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського
ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і
внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення
церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна
самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї
приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у
боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних
державних інститутів і атрибутів.
Складність
етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів),
назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження
українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди
домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у
XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання
назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно
співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після
приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім
“Україна” став домінуючим.
Слід виділити і
таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область,
тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все
східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь”
сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава
взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що
стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від
“краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як
батьківщина, вітчизна, та ін.
Що стосується
самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна
пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни
“козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви
“руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині
XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній
історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1)
слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці
(козаки).
Сьогодні українці
складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів
Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім
переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини
населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР -
37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави
за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до
90% населення, в містах - до 70%.
Сьогодні внаслідок
національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами
України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній
області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід
(східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській
Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн. етнічних
українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Беларусі - 291 тис.
На американський
континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили
до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку ХХ ст. вона склала
понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після
розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1
млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі -
близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса
українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після
проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства
фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р.
кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками,
кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн., а загальна кількість
становить 60-70 млн.
Незважаючи на
значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона
становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX
ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу
України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів
Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст.
українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст.
– приблизно 80%,а у ХХ ст. – біля 74%. В останні десятиріччя різко зменшилося
сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо
небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був
найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р.
спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних
процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з
71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве
Донецько-Придніпровському і Південному реґіонам. Серед причин, які обумовили
зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце
займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.
3.
Культурно-історична своєрідність реґіонів України
Традиції і побут
українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні
зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:
- характером
історичного розвитку окремих реґіонів України;
-
природно-географічними умовами;
- взаємозв'язками
з іншими народами.
З
історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі
культурно-історичні зони: 1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина). 2. Подiлля.
3. Слобожанщина і Полтавщина. 4. Полiсся. 5. Прикарпаття (Галичина). 6. Волинь.
7. Закарпаття. 8. Буковина. 9. Південь. Остання зона заселена декількома
міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це
наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу
розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину).
Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне
районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім
того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають. В
Україні до сьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості
в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки,
бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед
українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в
радянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних
звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті
селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи
міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні
умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя
української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших
етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.
Найважливішою
ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською
мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови
(хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої
половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української,
російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української
мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української
народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По
суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих
територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і
близька до сучасної мови південних слов'ян.
З XVIII ст. в
українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які
базуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнє
розділення на діалекти (середньо-придніпровський, поліський, подільський,
закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежі
XVIII-XIX ст. став середньо-придніпровський (полтавсько-київський) діалект. У
зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини,
літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була
зрозуміла і жителям Східної України.
Такі основні
особливості розвитку українського етносу - дуже складного процесу, багато з
проблем якого все ще залишаються суперечливими.
Список літератури
1. Авдиев В.И. История Древнего
Востока. - М.: Госполитиздат, 1953.-758с2. Античная Греция. - В 2-х тт. - М.:
Наука, 1983.
2. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво
Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.
3. Барг М.А. Эпохи и идеи.
Становление историзма. - М.: Мысль, 1987. -348 с.
4.Белічко Ю.В. Українське радянське
мистецтво періоду громадянської війни. - К.:Мистецгво, 1982.- 183 с.
5. Білецький П.О. Українське
мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.
6. Богомолов А.С. Античная философия.
- М.: изд-во МГУ, 1985 -368 с.
7. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи
Древней Греции и Рима.- М.: Высшая школа, 1988. - 496 с.
9. Горфункель А.X., Философия эпохи
Возрождения. - М.: Высшая школа, 1990. - 368 с.
10. Гриненко Г.В. Хрестоматия по
истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.
11. Грушевский М.С. Очерк истории
украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.
12. Гуревич А.Я. Категории
средневековой культуры. - М.: Искусство, 1984. -350 с.
13. Дмитриева Н.А. Краткая история
искусств. - М.: Искусство, 1990.-319 с.
14. История Древнего мира. В 3-х тт.
- М.: Наука, 1983.
15. История искусства зарубежных
стран. - М.: Искусство, 1980.- 384 с.
16. История средних веков. - В 2-х
тт. / Под ред. Сказкина С.Д. - М.: Высшая школа, 1977.
17. История Франции. - В 3-х тт. - Т.
I. - М.: Наука, 1972.-360 с.
18. Історія світової культури. -
Либідь, 1994.-320 с.
19. Історія української літератури XX
ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г. Дончика.- К.Либщь, 1994.
20. Історія української культури /За
загал. ред. Г. Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.
21. Ковальчук О.В. Українське
народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова.
- М.: Аванта, 1999.- 704с.
22. Энциклопедия для детей.- Т.6. -
Религии мира. 4.2. - 3-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.:
Аванта, 1999.- 688с.
23. Энциклопедия для детей.- Т. 7. -
Искусство. 4.1 - 2-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.:
Аванта, 1999.- 688с.