Характеристика Державного архітектурно-історичного заповідника "Софійський музей"
Державний
архітектурно-історичний заповідник “Софійський музей” міститься в центрі Києва.
На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований
чудової краси ансамбль пам’яток українського зодчества XI-XVIII століть.
Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор – всесвітньовідома пам’ятка
архітектури і монументального живопису XI століття. Він велично височить у
центрі ансамблю.
Київська Русь
досягла вершини своєї могутності у часи правління князя Володимира Святославича
(978-1015 рр.) та його сина Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.).
У 988 році за
князя Володимира Великого на Русі було запроваджено християнство, що мало
велике значення для дальшого розвитку феодальних відносин, зміцнення єдності
держави, піднесення культури, розширення політичних і культурних зв’язків
Київської Русі з Візантією та іншими. Із запровадженням християнства в
Давньоруській державі почалось інтенсивне будівництво кам’яних християнських
храмів. До їх створення залучалися кращі будівельники і художники свого часу,
використовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися
настінними розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творами
мистецтва.
Під час побудови
першої кам’яної церкви в центрі Києва – Десятинної (989-996 рр.) – князь
Володимир Святославич значно збільшив і укріпив територію міста. За часів сина
Володимира – Ярослава Мудрого в Києві почалось велике будівництво. Територію
міста було розширено більш як у 8 разів і обнесено новими оборонними валами. У
цей же період збудовано митрополичий храм – Софійський собор, який став головною
монументальною будовою міста.
У літописах
закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництво
велося в 20-30-і роки XI століття. Софіївський собор було засновано на честь
перемоги Ярослава над печенігами. Навколо Софійського собору – центральної
споруди Ярославового міста – стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла
городян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI
століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт - парадного
в’їзду в древній Київ.
Назва собору
“Софійський” походить від грецького слова “софія”, що в перекладі означає
“мудрість”. Присвячений “мудрості християнського вчення”, собор, за задумом
творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу.
Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину
громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії
“посадження” князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін
собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена
Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За свою
багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові
руйнування, ремонти і перебудови. В один з найважчих періодів історії древнього
Києва – захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році - більшість
архітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак,
розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився
головним міським діючим храмом.
Протягом XIV-XV
століть киянам доводилося вести боротьбу проти литовських і польських феодалів,
а також проти кримських татар, які спустошували містограбіжницькими набігами. У
1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році – Менглі-Гірей.
У XVI столітті
посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель,
поневолення і окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестську
релігійну унію, яка ставила мету об’єднати православну і католицьку церкви під егідою
римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православної
церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявіла
покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів. У
30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в
уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково
відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю
територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила
залучив італійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельним
матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто
застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів.
Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна
зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини
мали різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всі
внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових
приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що
надавало інтер’єрам особливого колориту.
У 30-40-і роки
XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в уніатів і
заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано,
навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію
обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив
італійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельним матеріалом
була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не
тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних
розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу
різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні
відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні
приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли
печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам
особливого колориту XVII століття ознаменоване національно-визвольною боротьбою
українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького і возз’єднанням
України з Росією. У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні
рішення Переяславської ради.
У XVII – XVIII
століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам’яне будівництво. У 1697 році
велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря. Через два роки
почалося за указом Петра І спорудження нових кам’яних будинків навколо собору.
Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну,
хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського),
монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В
архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після
поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIII
століть.
За типом
Софійський собор у Києві – це п’ятинефний хрестово-купольний храм із хрещатим
підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.
З трьох боків
Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й
одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом,
очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу до
собору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи
вели на другий поверх – „полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другому
поверсі, які призначалися для князя та його почету.
Головний
архітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим надзвичайно
гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують споруду з
довколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із декоративними нішами, що
прикрашають фасади, напівциркульними арками вікон, дверних пройомів і, нарешті,
завершеннями куполів. Складність композиції нарощується знизу вгору й з краю в
центр. Собор завершується тринадцятьма главами, з яких головна, найбільше
оздоблених, – центр усього художнього задуму споруди. [1] Композиція Київської
Софії має динамічний характер не тільки зовні, де він підкреслюється ритмом
різномасштабних елементів, а й усередині, де численні, трохи затемнені аркові
анфілади контрастують з високим і світлим під банним простором. Значну роль у
композиції центрального простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійними
аркадами, якими завершується рукави архітектурно-просторового хреста. В
архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв.
Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння,
арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тлом
мозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонами
фрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї,
приміщення другого поверху й башти собору Художній ефект підсилюють барвисті
килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі,
мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють
парапети другого поверху. Архітектурно-художній образ Софійського собору вражає
своєю досконалістю й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудами
світу. Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами він
не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних
елементів створює враження грандіозності споруди. Імена будівничих Київської
Софії невідомі. Але майстри, що будували Софійський собор у Новгороді, залишили
своє автографи на стіні башти. Це були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключена
можливість, що вони приїхали в Новгород з групою майстрів, які щойно закінчили
будувати Київську Софію. Київський Софійський собор став зразком ще для двох
видатних давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044-1066 рр.)
та Софійського собору в Новгороді (1045-1052 рр.). Незважаючи на багато
самобутніх рис, в них ясно простежується київський прототип. Обидві споруди подальше
мали величезний вплив на розвиток архітектури в північних і західних руських
землях.
У Софійському
соборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди, передусім вівтар.
Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не потребували дорогих
матеріалів, були простішими у виконанні і разом з тим справляли величезний
художній ефект. Стилістично фресковий розпис Київської Софії близький до
мозаїк, усі майстри працювали за єдиним художнім задумом і, мабуть, серед них
були такі, що могли виконувати мозаїки, і фрески.
Складання
програми розпису фресок та мозаїк було відповідним завданням. По-перше,
враховувалися вимоги замовника, який часто сам безпосередньо брав участь в
обговоренні композицій. По-друге, тут діяли церковні канони й правила, від яких
відступити було неможливо, по-третє, ця програма розробляла, художні проблеми
і, головне, композицію розпису в цілому. Побутує думка, що роботою по складанню
програми розписів київського Софійського собору керував просвітер князівської
церкви при Берестовському палаці, а згодом – київський митрополит Іларіон, який
був довіреною людиною Ярослава Мудрого.
У Софійському
соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельські
легенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головним
чином „чудесами” покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні та
архангелів Михаїлу. Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху
вниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя
Христа: „Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів не
дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельських
подій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на стінах, – сцени з
євангельських легенд після „воскресіння” Христа: „Зішестя в пекло”, „Увірування
Фоми” та інші. З цього циклу найцікавіша композиція „Послання учнів на
проповідь”, що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постаті
композиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші.
Композиції майстерно вписані в площині півциркульних закомар та ділянки стін.
Фрески виконували першокласні досвідчені митці, про що свідчать чіткий рисунок,
стримана, але тонко підібрана гама.
В оздобленні
давньоруських храмів Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство. Давньоруські
скульптори – „камяносечці”, розробляли орнаментальний рельєф, архітектурні
деталі та оздоби, що прикрашали християнські храми й князівські палаци. В цих
видах оздоблення давньоруські майстри досягли високої досконалості.
Для різьбленого
оздоблення монументальних споруд у Київській Русі вживали два матеріали –
мармур та рожевий шифер. Мармуру на Русі не було, його привозили здебільшого з
острова Проконнесу в Мармуровому морі, де в той час знаходився відомий на весь
світ центр по видобуванню та обробленню мармуру. З Проконнесу привозили і
готові вироби з мармуру – колони, капітелі. Мабуть, з Проконнесу везли на Русь
і мармурові саркофаги, в тому числі – відомий саркофаг Ярослава Мудрого, що
стоїть у Софійському соборі. Різьблені проконнеські мармурові вироби служили
взірцями для київських майстрів, які спеціалізувалися на іншому, суто руському
матеріалі – овруцькому рожевому шифері. Під Овручем здавна зводилися численні
майстерні по виготовленню з шиферу різноманітних виробів. Рожевий шифер добре
колеться на плити й прекрасно ріжеться. Це – чудовий матеріал для підлог,
карнизів, парапетів, вівтарних перегородок, що їх ставили в ті часи замість
іконостасів.
Винятково цікаві
орнаменти на шиферних плитах київського Софіївського собору, що утворюють
парапети другого поверху. Кілька їх ще й досі збереглося. Кожна плита – окрема
композиція. Основний орнаментальний мотив – це плетиво, вписане в кола та
ромби. В колах – розетки, о нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки,
стилізовані квіти, вінки. Над портретом дочок Ярослава плита, в центрі якої
геральдична фігура орла. На плитах, що відгороджують південну аркаду, бачимо то
дрібний сітчастий орнамент, то вишуканий візерунок з плетива, то перевиту
стрічками решітку з зображеннями раків та риб – карасів, пліток, лящів, окунів.
Антропоморфні мотиви в розкішному різьбленому вбранні Київської Софії відсутні.
В цілому даний
архітектурний комплекс цікавий, самобутній і потребує глибокого подальшого
дослідження і пошани.
1. Археологія Української РСР. – К.:
Наукова думка, 1975. – С. 399-401.
2. Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавньої
Русі. – К.: Мистецтво, 1963.
3. Івакін Г.Ю. Оповіді про
Стародавній Київ. – К.: Радянська школа, 1982. – С.61-70.
4. Красильний М.Й. Софійський
заповідник у Києві. – К.: Держбудвидав УРСР, 1960.
5. Лазарев В.Н . Мозаики Софии Киевской.
– М.: Искусство, 1960.
6. Логвин Г.Н. Софія Київська. – К.:
Мистецтво, 1971.