Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн
Реферат на тему:
Українські космогонічні легенди та
перекази про хрін, часник та тютюн.
1.
Легенди про хрін та часник
Оскільки
в українській культурній традиції є велика кількість різного роду легенд та
переказів про різні трави, квіти, городні культури, то я вирішив звернути
сьогодні увагу на такі культури як хрін, часник та тютюн.
З
городини є короткі легенди лише про хрін і часник.
Про
хрін у Старобільському повіті кажуть, що до Різдва Спасителя він був дуже
отруйним. «Жиди» замислили було отруїти Христа, для чого приготували хрону й
залили Його; але Спаситель благословив хрін, знищив цим усю його отруйність і
звелів християнам їсти хрін цілком безбоязно. Ото через те люди і вживають хрін
у їжу, особливо ж їдять його на Україні (з буряковим квасом) в жилавий
понеділок (понеділок першого тижня Великого посту), щоб «закрементуватися»
(зміцнитися) на весь піст.
Часник
походить із зубів баби-чаклунки. Коли померла ця баба, — розповідають у тому ж
Старобільському повіті, — і її поховали, й коли згодом у неї випали зуби в
могилі, то з цих зубів і виріс часник, через що його гріх їсти. Хто наїсться
часнику, тому впродовж дванадцяти днів гріх ходити до церкви: він молитиметься
не Богу, а лукавому, і від цієї людини відступиться янгол його на дванадцять
днів (а хто наїсться цибулі, від того янгол відступиться на десять днів).
Особливо не годиться їсти часник проти ночі: хату, в якій хто-небудь наїсться
часнику, янгол обминатиме за дванадцять дворів.
2.
Легенди про тютюн
Доволі
багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що
куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут
з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо
була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі
тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за
словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти
жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.
Наскільки
міцно вкорінилася на Україні серед народу жага до куріння, свідчить такий
досить сумний факт. 4 січня 1907 року був повішений за наказом Київського
військово-окружного суду від 16 листопада 1906 року на Лисій горі, неподалік
Києва, козак Юхим Голобородько, віком дев'ятнадцять років, за вбивство одного і
замах на вбивство другого стражника в селі Хорошках Лубенського повіту. На
пропозицію священика висповідатися й причаститися Голобородько відповів
відмовою і перед самою стратою попросив лише дозволу... покурити.
До
всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі,
мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання
гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну
нечистим.
Легенда,
записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів
і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім
гаю, що під Вертіївкою, на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки
почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї
порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й
нюхати, а потім і в себе на городах розвели.
У
Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій
своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів
апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а
більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували.
Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ
людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де
він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до
нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для
спорудження церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за
день, те за ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до
одного ченця; він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості
люди. Гомонять вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному
чоловікові збудувати церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони
щоразу скидають дерево з гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту
церкву». А Бог на те: «Ну, як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».
Сидить
собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали
вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч
засміявся... А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій
країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на
жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього
та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив
ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися... Чернець ну тоді
ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже,
— більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не
пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись —
якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора,
зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви
можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця: «Скільки
ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає чернець, —
нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що робиться на
світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну, хіба, —
каже, третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того, що
робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві Богу
молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх наставляє.
Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до ченця й давай
його спокушати: танцювали, грали на різних музичних інструментах... Чернець не
звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт обернувся на такого ж достоту
коня, який був у ченця, прийшов і став у нього під вікном. Глянув чернець у
вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого випустив? Він ці дні застоявся,
треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а кінь уже стоїть осідланий. «Коли
б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!» Бачить чернець — кінь осідланий, і
вирішив, що це, певно послушник осідлав, а до стайні, де стояв у цей час його
справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт
так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь не під самі небеса та й питає тоді
ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути тебе звідси так, щоб сам ти забився,
чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже — чи сам чернець заб'ється, чи заб'є
кого іншого — аби лиш спогрішив). «Відпусти, каже чернець, — мене: я тобі не те
що одного, а десятьох людей заб'ю, аби лиш мені ще пожити на світі».
Чорт
не кинув ченця, бо повірив, що той заб'є десятьох людей, опустив на землю і
відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й
журяться — де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став
чернець знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб'є
десятьох людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися.
Знову стали чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт
і каже решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію,
коли він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію,
задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля
чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це —
янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку,
підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми
до тебе прийшли в гості». Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав
одному руку, другому... коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх
пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з
келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії
щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони
ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати.
Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився,
помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти
підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець,
що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав
зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й
міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони
кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в
інший. І поріс на тому місці бур'ян з величезним листям. Стали приходити туди
пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони
різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то
й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий», а з другого —
«корінці, мархотка, листатий».Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й
не годиться палити... Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і
є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.
Легенда,
записана в с. Литвяках, виводить тютюн також з самої, так би мовити, сутності
чорта. Нечистий звичайно спокушає кожного християнина, й тільки-но в церкві йде
богослужіння, він уже там, і виходить з неї лише тоді, коли співають «Херувима»
(Херувимський спів). Ось батюшки якось і веліли понавішувать на всіх вікнах во
ім'я Господнє, щоб нечистий не мав змоги вискочити з Божого храму. Заспівали
«Херувима»; чорт хотів було вискочити з церкви, та вже ніяк не міг. Прибіг до
дверей — нема як вискочити; він тоді стрибнув було у вікно, впав з усього
розгону назад, заревів і здерев'янів. «Нехай собі лежить, — кажуть батюшки, —
поки завершиться служба». Після служіння підняли одубілого чорта, винесли його
з церкви й міркують: «Що з ним робити? Закопати? Ні, краще спалити, щоб не
лишилося по ньому й сліду!» Зібрались пани дивитися. Спалили чорта — і раптом
на тому місці, де згорів дощенту чорт, виявили не попіл, а насіння. «Що за
насіння таке?» — радяться поміж себе пани. Ось один пан забрав його й посіяв у
себе вдома, щоб подивитися, що виросте з того насіння. Зорали великі такі
грядки й засіяли їх. Поросла трава. З'їхались усі пани, дивляться — поросла
якась трава, а хтозна, для чого вона придатна! Коли під'їздить до них чужий
пан. «Здорові були, панове! Чого ви тут ходите?» — «Та ось ніяк не втямимо, що
це за трава така?» — «Трава ця — дуже гарна, дуже корисна для людей: її добре
палити кожній людині — зразу відчує в собі особливу бадьорість». І розповів
тоді той чужий пан, як треба доглядати за тютюном, як і пасинкувати його. По
тому попрощався й каже до свого кучера: «Не журись, брате: наша хвамилія не пропала: не пішла в ніщо —
скрізь уживатимуть тепер тютюн». А той чужий пан та був сам чорт.
За
легендою, записаною в Білгородському повіті, про тютюн наснилось одному
чоловікові вві сні. Ходив цей чоловік по монастирях Богу молитися. Прийшов він
раз до якогось монастиря, й побачив у тій слободі чи в тому місті розквітлий
тютюн. І сниться йому вночі: квітне картопля, на картоплі ростуть яблука, і
хтось каже до нього: «Назбирай тих яблучок, закопай їх у гарячий гній — виросте
розсада; посади тоді розсаду на грядках і весь час поливай і поливай... Тоді
виросте в тебе щось надзвичайне.»
Той
чоловік так і зробив: нарвав яблучок, закопав їх у гарячий гній і щодня раз у
раз ходить і дивиться, коли з'явиться розсада. Приходить на дванадцятий день, а
там сидить єврей. «Чого ти, чоловіче, весь час ходиш?» — питає єврей. — «Я тут
одну штучку закопав». — «Яку?» Він і давай розповідати єврею. — «Отож ти не
ходи тепер шість днів, — каже єврей, — і розсада сама з'явиться». Чоловік той
не ходив шість днів, і розсада справді сама з'явилась. Скопав він тоді
невеличку грядочку, висадив розсаду та весь час поливає й поливає. Бачать це
люди і питають його, в чому .справа? «Вам не питати, мені не відповідати», —
відказав він. А одна дівчина — напевно, Свята Неділя — й каже: «Хіба ж це Бог
дав? Це не Бог дав! Якому Богу молився, той і дав, а це не Боже!» — «Що ж мені
робити?» — «Якщо хочеш порятунку своєї душі, то відмовся від цього, а якщо
хочеш стати багатієм, то продовжуй: кого просив, той тобі й дасть». — «А, що Бог
дасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, а твій бог у свинячому хліві стоїть?» —
«Як би то не було, а я тебе не послухаюсь!» — мовив чоловік і пішов у свинячий
хлів поглянути, чи правду казала дівчина. Справді, у свинячому хліві стоїть
лукавий, весь у золоті, й каже: «І ти, чоловіче, будеш увесь у золоті». — «Чого
я хотів, те мені Бог і дав!» — «Тут Бога немає. Будь мені товаришем, — своєї
правив лукавий, — нікого не слухай, а весь час поливай і поливай розсаду. Як
виросте, листя обламай, а насіння приберігай — будеш великим багатієм».
За
іншими легендами, чорт дає людям тютюн уже в цілком готовому вигляді, й сам
навчає їх палити й нюхати. Так, наприклад, за однією місцевою розповіддю, чорти
заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс, дарують йому люльку й навчають
палити.
Легенда,
записана в Олександрівському повіті, пов'язує початок паління й нюхання з
початком споживання горілки й веде його від пустельника, якого спокусив на все
це лукавий. Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і
стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п'є, не молиться. Ось лукавий
прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. «Чому ти, пустельнику,
— питає, — зажурився?» — «Тому, — каже, — що одним один у пущах: сумно». — «На
тобі коробочку з порошком: понюхаєш — і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось».
Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій — чхнув і
йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. «А що, — питає, — як?»
— «Весело, — відповідає пустельник, — наче вдвох». — «Та ось на тобі зілля й
люльку: запалиш — і стане тобі так, немов утрьох». Запалив пустельник — стало
йому веселіше, ніж було. Приходить нечистий і третього дня. «Ну, що, — питає, —
як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — немов утрьох». — «То на ось тобі
посудину з краплями: як вип'єш — почуватимешся, наче вдесятьох». Щез лукавий.
Випив пустельник — і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як
підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..
Було
це дуже давно. Далеко не за пам'яті не лише батьків чи дідів, а навіть і
прадідів, царював у якійсь землі цар Давид. Був у нього одним один син на
ім'я... (імені оповідач ніяк не міг пригадати — «якесь чуже»). Була в царя,
з-поміж іншої челяді, одна дівчина, яка прислужувала цариці. Така з себе гарна,
така брава, така краля, що й сказати не можна; кращої за неї не було в усьому
царстві тому ні поміж паннами, ні поміж простолюдинками. Тому нема нічого
дивного, що в неї дуже закохався царенко. Закохався він, і утнув дуже некрасиву
штуку. Раптом захворів ні з того ні з сього, але хвороба була не справжньою, а
вдаваною. Захворів так, що й з кімнати своєї не виходив: «Не можу, — каже, — і порогу
переступити». Настав час обіду. Запрошують його, як це заведено, до спільного
столу. — «Нічого, — каже, — не хочу, не можу навіть дивитися на їжу». Не йде.
Почув про те Давид і каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, послала синові хоч
печеного яблучка. Може, він з'їв би чого-небудь солоденького, смачненького, бо
ж не можна хоча б то й хворій людині не їсти нічого: здоровий — і той без їжі
заслабне зовсім, а хворий і поготів». Послухалась цариця, виконала волю
чоловіка: в ту ж хвилину заходилася, спрягла два яблучка, поклала їх на срібну
тарілочку, і, гукнувши красуню-служницю, веліла їй віднести те синові. Понесла
вона. Царенко взяв яблучка і велів красуні зачекати, доки він з'їсть їх, щоб,
значить, потім посуд прибрала, а сам тим часом гукнув вартового, який завжди
стоїть біля царських покоїв, і віддав йому суворий наказ, щоб невідступно стояв
біля дверей і нікого ні під яким приводом не впускав до нього. Віддавши цей
наказ, царенко вчинив тоді ганебну наругу над красунею. Через якийсь час
дівчина вибігла з кімнати царенка і, голосячи на весь двір, попрямувала до царя
скаржитися. Вислухав її Давид і, жаліючи свого сина (тому що в давні часи хоч і
не так було, як нині, а все ж за такий злочин карали на смерть), велів їй
мовчати й нікому не розповідати про те, що сталось, ні слова, за що обіцяв
щедро винагородити її грошима та всім іншим. Річ у тому, що цар більше вогню
боявся суддів, щоб вони — не дай Боже — не довідались якось: судді були такі,
що коли тільки довідаються, то неодмінно притягнуть до законної
відповідальності — не зважать, що царський син, скажуть: «Закон». А проти цього
й сам цар нічого не вдіє. Чого Давид боявся, те й сталося: якби знав про це
один чоловік чи два, то ще, либонь, справу якось і можна було б зам'яти, а то ж
скільки людей бачило, як дівчина бігла від царенка з розкуйовдженим волоссям й
голосінням; усі, звичайно, відразу ж зрозуміли, в чому річ, і розблаговістили
по усіх усюдах — адже ж язик без кісток. Так справа дійшла, нарешті, й до
суддів. Довідалися вони й зраділи. «Подавай його, — кажуть, — сюди: будемо
судити!» І притягли царенка до суду. Судили оце вони, судили, і присудили
відтяти йому голову. Стратили царенка й поховали за містом, у степу, наче
харцизяку якогось. А дівчина після цього стала наче не сповна розуму, як
причинна. Плаче, тужить, І цілий день плаче, і цілу ніч плаче. Нічого з нею не
можуть удіяти. Нічим не можуть її заспокоїти. її страшенно вразило те, що через
неї стратили людину — та не якусь там, а самого царського сина. Тільки зайде на
світанок, а вона вже й іде за місто, на могилку. Впаде крижем на неї, і
тужить-розливається, так що довкола стогін стоїть. Плаче і весь час благає
страченого царенка, аби пробачив її; а сльози з очей, наче вода з джерела, так
і течуть, так і ллються на землю. Поливає вона ними щодня ту могилку. І виросла
з її сліз оцих на могилці у царенка рослинка, така гарна, зелена, висока та
кучерява, мов капуста. Дівчина тоді й благає Бога: «Господи, — каже, — якщо Ти
й він пробачили мені за мою провину, що так гнітить мене, то зроби, щоб
рослину, яка зросла з моїх сліз, полюбили всі люди на світі!» Зглянувся Господь
на ці її молитви і зробив так, як вона просила: полюбили ту рослину всі люди,
які живуть на землі...
А
звідки пішла сама назва цієї рослини, то от звідки. Був у тієї дівчини
маленький песик — цуцик, з породистих, що пани тримають у покоях. Цуцик оцей
скрізь за нею бігав. Куди, бувало, не піде вона, й цуцик за нею слідком. Ходив
цуцик і на могилку за нею. Коли зросла та рослина, цуцик забіжить під неї, й
почне вовтузитися в ній і топтати її. А дівчина все, бувало, жене його звідти,
щоб не псував трави, й гукає до нього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через те рослина
ця й стала зватися тютюном.
Про
походження назви тютюну нам особисто довелося чути в Бердянському повіті таку
оповідь. Зупинились у степу чумаки й почали варити вечерю на могилці, яка
поросла якоюсь особливою травою. Коли потім трава ця від вогню підсохла й
загорілась, один чумак, вражений невідомим доти ароматом, що поширювався
довкіл, з подиву вигукнув: «Ти ба!» Нерозчувши, як слід, другий чумак, украй
здивований, перепитав: «Табак?» — «Тю-тю» — «затюкав» на нього перший. —
«Тютюн?» — знову спантеличено перепитав той, знов не розчувши. З того часу і
стали називати нововідкрите зілля табаком і тютюном.
—
Ось тепер і розсудіть самі, — завершив оповідач, — гріх чи не гріх палити? Нема
в палінні жодного гріха, нема й порятунку.
І
отак дивляться на паління в багатьох місцевостях України. У Старобільському
повіті, наприклад, кажуть, що хто палить, але не плює при цьому, той гріха не
чинить, але хто палить і плює, той не омине пекла, тому що земля всім нам мати:
ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме,
хто на неї плює.
Так
само двоїстий на Україні погляд і на нюхання тютюну. Легенда, записана в
Олександрівському повіті, веде початок нюхання все від тих же чортів. Померла,
— говорить легенда, — в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів
голосити. Зібрались курії з люльками, а ню- харі з ріжками (на Україні в давні
часи нюхальний тютюн носили переважно в ріжках, а згодом уже — в тавлинках).
Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі — в другий. Курій що
потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі — так усю її й обплювали;
нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей
покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: «Добра це
річ — нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш». Дізнались люди, що
чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті
чорти, що голосили за чортовою матір'ю.
Втім,
П.В. Шейн, ґрунтуючись на цій легенді, а Ів. Манжура — на записаній ним в
Олександрівському повіті приказці про нюхарів, доходять досить поспішного
висновку, ніби нюхання тютюну вважалось на Україні чимось негожим і навіть
зневажалось, тоді як паління було ознакою молодецтва і, так би мовити, гарного
тону. Ні про негожість, ні про зневагу в даному разі не може бути й мови. Курії
добродушно насміхалися й насміхаються з нюхарів, нюхарі — з куріїв, та й годі.
Головним приводом для глузування куріїв над нюхарями була неохайність останніх,
які після нюхання звичайно ніколи майже не втираються; та на втіху їхню у
Старобільському повіті кажуть, що хто нюхає і не втирається, той не чинить
гріха: з нього сміються люди й засуджують його, і тим самим беруть з нього гріх
на себе.
А в
Білгородському повіті кажуть, що на нюхання тютюну навіть благословила Сама
Пресвята Богородиця. Якось заболіла голова в Божої Матері. Понюхала Вона
тютюну, й голова перестала боліти. Божа Матір і каже тоді: «В Мене від нюхання
голова вже не болить, нехай же увесь хрещений світ користується цим засобом,
від якого в Мене перестала голова боліти».