Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Курсова робота на тему:

Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Зміст

Вступ

Розділ І Відносини Німеччини з Радянським Союзом

Розділ ІІ Політика Німеччини по відношенню до країн Західної Європи

Розділ ІІІ Вісь „Рим – Берлін – Токіо”.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Напередодні Другої світової війни на євроазіатському континенті відбулися зміни і події, головною причиною яких була зовнішня політика Німеччини. Прихід до влади Гітлера виглядає зовні чисто німецьким явищем. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині не просто захопив найзапекліший націоналіст, але й утвердився новий підхід у галузі міждержавних відносин. І хоча західні демократії помітили все це поступово, зміни, про які йдеться, були цілком реальні. „ Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала в Женеві, мала не більше вартості, ніж ідея рівноправності окремих людей ” [ 5;136 ].

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст. призвели до однієї з найбільших трагедій людства – до Другої світової війни. Тому дуже важливо ознайомитись з державою, політика якої вплутала увесь світ у воєнні роздори та чвари.

Об’єктом дослідження є безпосередньо сама зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст., особливості цієї політики, її витоки та підґрунтя.

Предметом дослідження є ті процеси, які відбувались в результаті зовнішньої політики Німеччини, а саме підписання договорів, що мали важливе стратегічне значення. Ці договори підписувалися не тільки Німеччиною з іншими державами, а й інші держави в результаті політики Німеччини розробляли і підписували нові договори, розвивали нові відносини. Предметом дослідження є й процес розторгнення зв’язків і відношень між державами, який відбувався також в результаті політики Німеччини.

Територіальні межі роботи охоплюють євроазіатський континент, а саме території таких країн як Німеччина, СРСР, Франція, Англія, Японія та Італія з урахуванням їх кордонів на 1930-40 рр..

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1933 по 1939 рр.. Це обумовлено тим, що у 1933 р. Гітлер прийшов до влади і розпочав конкретні дії по втіленню в життя своїх планів. Ці дії продовжувались на протязі усіх 30-х р. і мали логічне завершення 1 вересня 1939 р..

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі наукового аналізу історичного матеріалу об’єктивно розкрити особливості та обставини розвитку зовнішньої політики Німеччини в 30-х рр. ХХ ст..

Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання:

ü  вивчити особливості зовнішньої політики Німеччини з СРСР;

ü  дізнатися чим відрізнялась політика Німеччини по відношенню до політики Франції та Англії;

ü  ознайомитися із відносинами Німеччини та Японії;

ü  вивчити характерні особливості проведення зовнішньої політики Німеччини по відношенню до вище зазначених держав;

ü  дізнатися основи та підґрунтя спрямованості політики Німеччини.

Методична основа включає в себе принципи історизму, об’єктивності, системності та логізму. При дослідженні був використан, в першу чергу, метод збору інформації та даних. Після цього завдяки методу обробки даних зібраний матеріал був проаналізован та опрацьован. І в кінці, завдяки аналізу матеріалу були отримані логічні висновки.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній зовнішня політика Німеччини розглядається як особистісне спрямоване прагнення Гітлера, а не країни. Через одну постать розглядається історія Німеччини в 30-ті рр. ХХ ст..

Історіографія. Проблему зовнішньої політики Німеччини у 30-ті рр. ХХ ст. Розглядало багато дослідників та вчених, з огляду на те, що це проблема, по-перше, безпосередньо стосується кожної держави світу та її історії, а по-друге, мала велике значення в історії всієї планети. Майже всі історики звинувачують Гітлера у його надмірній жорстокості, називаючи його агресором та загарбником. Це можна побачити в працях Мельникова, Цвєткова. Дюрозель називає Гітлера людиною, яка „ не відступить перед нехтуванням договорів, ні перед війною, ні перед справедливістю ” [ 5;136 ].

Трохи інший погляд на політику Німеччини має Майський, який у своїй праці „ Хто допомагав Гітлеру? ” висловлює думку про те, що західні держави Європи якимсь чином самі спровокували Гітлера до такої політики. Якщо сказати точніше, то ніби надали Німеччині „зелений світ” у зовнішньополітичних діях: „ Стало цілком ясно, що створення дійсно ефективного триєдиного бар’єру проти фашистського агресора стало неможливим завдяки саботажу Чемберлена та Даладьє ” [ 10;260 ].

З думкою Майського згоден радянський історик професор Овсяний. Він піднімає питання про виправданість жертв, які понесла країна під час Другої світової війни, кажучи про те, що війну можна було уникнути: „ Протягом всіх передвоєнних років СРСР жагуче призиває до створення системи колективної безпеки. Це відповідало б інтересам всіх народів, яким загрожує фашистська агресія. Радянська дипломатія прагне забезпечити безпеку країни шляхом зміцнення безпеки всіх країн. Інші настрої в правлячих колах «західних демократій». В 1937 році англійський міністр лорд Галифакс, відвідавши Гітлера на його віллі в Баварських Альпах, хвалить його за те, що той перетворив Німеччину в „бастіон проти комунізму”. Через рік – ганебна угода з агресорами в Мюнхені. Чехословаччина віддана на розтерзання Гітлерові, шлях для його „походу на Схід” відкритий ” [ 10;261 ].

Але якщо розглядати політику Німеччини збоку політиків, то можна помітити, що вони оправдовують дії Гітлера, як виправдані на той час. Хрущов, наприклад, заявив, що пакт про ненапад був „ історично вимушений у ситуації, що склалася ” [ 10;239 ].

З мети та завдань дослідження формується структура курсової роботи. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, літератури та додатків. У вступі подано обґрунтування доцільності теми, її актуальність, вказано мету та завдання, окреслено хронологічні і просторові межі, розкрито практичне значення, проаналізовано історіографічну базу. Підсумки дослідження подані в висновках. В додатках подані схеми, копії пактів та договорів.

Перший розділ – „ Відносини Німеччини з Радянським Союзом ” включає в себе інформацію про ставлення Гітлера до СРСР, про його плани щодо цієї держави. В цьому розділі подані данні про взаємовідносини між Німеччиною та СРСР у 30-х рр. ХХ ст., основні особливості та етапи цих відносин, їх індивідуальний розвиток.

У другому розділі „ Політика Німеччини по відношенню до країн Західної Європи ” міститься інформація про особливості сприйняття Гітлера у своїх планах двох сильних держав Західної Європи – Англія та Франція. Як Німеччина використовувала політику цих країн для досягнення своєї поставленої цілі. В цьому розділі подані також данні про основні угоди між цими країнами і про Мюнхенську змову 1938 р..

Третій розділ – „ Вісь Рим – Берлін – Токіо ” розкриває основні напрямки взаємовідносин між трьома державами – Італія, Німеччина та Японія. Цей розділ розповідає про формування цієї осі та основних завданнях, які вона намагалася виконати.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що цю курсову роботу можна використовувати при написанні рефератів за даною темою чи контрольних робіт. Студенти історичного факультету можуть використовувати цю роботу при підготовці до семінарських занять чи при написанні доповідей.

Розділ І Відносини Німеччини з Радянським Союзом

„Ми націонал – соціалісти, повинні дотримуватися нашій зовнішньополітичній меті: забезпечити німецькому народу гідний життєвий простір на землі. І ця акція – єдина, яка виправдовує пролиття крові перед Богом та нашими німецькими нащадками – саме так висловлювався Гітлер про зовнішню політику Німеччини. Але коли він говорив про новий простір, то мав на увазі тільки Росію. „ Здається, що сама доля вкажує нам пальцем потрібний напрямок. Більшовизм відібрав у російського народу розум, який раніше робив цю державу. Гігантська східна імперія вже готова до краху – говорив Гітлер своєму народу ” [ 10;22 ]. Ця політика мала конкретний план по захопленню Сходу, який мав назву „ Дренг нах остен ” – наступ на Схід.

Гітлер вважав, що третя імперія повинна виправити тяжку історичну помилку другої і побудувати міжнародну політику Німеччини на істотно іншій основі. „ Ми, націонал-соціалісти, - заявляє Гітлер, - свідомо ставимо хрест на зовнішній політиці передвоєнної Німеччини. Ми продовжуємо шлях, перерваний шість століть тому назад. Ми зупиняємо вічний німецький похід на південь і на захід Європи і повертаємося обличчям до країни на сході. Ми розстаємося нарешті з колоніальною і торговою політикою воєнного часу і переходимо до територіальної політики майбутнього ” [ 19 ].

Як вважав Гітлер, росіяни не належать до числа вищих рас. „ Духовний і моральний рівень російського народу разюче низький. Завжди падала в око глибока прірва між утвореним шаром цієї країни і широкими народними масами, безграмотними, жебраками. Історична російська держава не була плодом державної обдарованості слов'ян, - скоріше, воно було чудовим документом державної творчості германців: правлячий шар історичної Росії було значною мірою німецького кореня, та й російське утворене суспільство в більшій своїй частині не було росіянином по національності і слов'янським по своєму расовому характері ” [ 1;112 ].

Було своє бачення у Гітлера й про революцію в Росії, яка цілком знищила, як він вважав, колишню російську еліту, замінивши її новою: євреями, жахливою єврейською тиранією. Фюрер зауважував, що євреї здатні лише руйнувати, а не творити, вони фермент розкладання, розпаду. На думку Гітлера євреї з нечуваною жорстокістю винищили російську інтелігенцію, ізвели терором і голодом біля тридцяти мільйонів російських людей, щоб закріпити за зграєю єврейських літераторів і бандитів біржі владу над величезною країною. „Східний колос дозрів для загибелі. І кінець єврейського панування в Росії буде разом з тим і кінцем Росії як держави. Ми призначені судьбою стати свідками катастрофи, що послужить кращим підтвердженням нашої расової теорії” [ 10;23 ].

Ця коротка, але виразна філософія російської історії і російської революції дозволяє Гітлерові точніше визначити международно-политическую орієнтацію третього рейха в 30-і рр. ХХ століття.

„Нинішні володарі Росії, - пише Гітлер, - заляпані кров'ю, підлі злочинці, нелюди людського роду... Не можна також забувати, що ці володарі належать народу, що представляє собою рідкісну суміш звіриної жорстокості з неймовірною облудністю і нині мріє поширити свою криваву тиранію на увесь світ... Не укладають договору із суб'єктом, якого єдина мета - знищення свого партнера” [ 19 ].

Під германізацією Росії Гітлер розумів германізацію лише землі, а не людей. Очевидно, заселення німцями величезних російських просторів припускає попереднє їхнє очищення від росіян: вища раса не повинна забруднювати свою кров спілкуванням з нижчої. Яким образом позбутися від слов'янського населення на цих величезних просторах, прямо не говориться. Древні германці, наприклад, очищали свої землі від слов'янських старожилів поголовним знищенням населення за допомогою меча і вогню. Третє царство, імовірно, зуміє застосувати більш сучасні способи, - скажемо, гази і бактерії.

З приходом Гітлера до влади в плани Німеччини не входив союз із СРСР. Німецький уряд вважав, що більшовицький уряд несоюзноспроможний.

Свої міркування з приводу зовнішньої політики Гітлер супроводжує коротким "Політичним заповітом Німецької Нації" .

От цей заповіт:

„ Ніколи не допускайте виникнення двох континентальних держав у Європі. Кожну спробу створити поруч з Німеччиною другу військову державу, чи хоча б державу, здатну стати такою, розглядайте як напад на Німеччину і вважайте, що Німеччина в такому випадку має не тільки право, але й обов'язок усіма способами, включаючи збройну силу, перешкодити утворенню такої держави, а якщо воно уже виникло, - то розтрощіти його.

Піклуйтеся про те, щоб сила нашого народу спиралася не на колонії, а на територію нашої батьківщини в Європі. Не вважайте Імперію зміцнілої доти , поки вона не в змозі представити кожному нащадку нашого народу власної ділянки землі; і це - на сторіччя. Ніколи не забувайте, що найсвящєнішим правом на цьому світі є право на землю, і найсвящєнішою жертвою є кров, що проливається за цю землю” [ 3;93 ].

Після ознайомлення з цим заповітом видно, що він стосувався СРСР. Можна зробити висновок, що окрім як ресурсу життєвого простору Німеччина вбачала в СРСР ще й ворога, який в майбутньому міг стати на заваді здійснення плану континентальної гегемонії Німеччини.

На одному з передвиборних мітингів на початку березня, Гітлер не тільки, як звичайно, громив комунізм, але також допустив різкий випад на адресу Радянського Союзу: „краще бути в Німеччині у в'язниці, - заявив він, - ніж там на волі” [ 19 ]. Цей випад, природно, викликав гострі коментарі радянської преси і формальний протест радянського полпреда в Берліні перед міністром закордонних справ. У своїй парламентській декларації 23 березня Гітлер щодо германо-радянської проблеми підкреслив, що його уряд має намір дотримуватися дружньої політики по відношенню до СРСР. Це було обумовлено тим, що Гітлер був ще не готовий розірвати стосунки із СРСР.

На початку травня була ратифікована угода сторін про продовження берлінського договору. Литвинов і німецький посол у Москві фон Дирксен обмінялися відповідними документами.

Установлена раппальским трактатом 1922 року база мирних і навіть дружніх германо-радянських відносин обумовлена вагомими об'єктивними факторами, економічними і політичними. Не так легко ці фактори змінити. За десять років між обома країнами встигли налагодитися тісні взаємні зв'язки, розрив яких болісно відгукнувся б не тільки на СРСР, але і на Німеччині. Впливові шари німецької буржуазії були зацікавлені в діловому контакті з радянським ринком. У керівних колах рейхстагу також було чимало прихильників германо-радянського зближення. Характерно, що і серед націонал-соціалістських лідерів зовнішньо-політична концепція Гітлера не зустрічала одностайного схвалення, чого і сам він не приховував.

В 1939р.,коли Гітлеру довелося вирішувати, хто із супротивників слабкіше, з ким війна менш небезпечна, виявилось, що Німеччина готова воювати з ким завгодно, тільки не з СРСР. Саме з цієї причини Гітлер вирішив передивитися свою політику по відношенню до СРСР.

Перші конкретні ознаки прагнення до розрядки у відношеннях проявилися восени 1938р., коли ситуація, що утворилася стала не виносною. В обох сторін виникло відчуття, що необхідно шукати вихід, бо в іншому випадку воєнного зіткнення не уникнути. На основі цього факту в жовтні 1938р. між графом Шуленбургом та Литвиновим була досягнута домовленість про те, що преса та радіо в майбутньому мають утримуватися від прямих нападів на глав обох держав.

В другий раз світ затомував подих 19 грудня 1938р., коли було підписано торгівельна згода між Німеччиною та СРСР.

У напруженій до межі політичній обстановці навесні і влітку 1939 року почалися і проходили переговори по економічним, а потім і по політичним питанням. Німецький уряд у 1939 році ясно усвідомлював небезпеку війни проти Радянського Союзу. Німецький уряд ще на початку 1939 року запропонував СРСР укласти торгову угоду. 17 травня 1939 року пройшла зустріч міністра закордонних справ Німеччини Шнурре з повірником у справах СРСР у Німеччині Г.А. Астаховим, на якій вони обговорювали питання поліпшення радянсько-німецьких відносин.

У той час Радянський уряд не вважав за можливе через напруженість політичної обстановки у відносинах між СРСР і Німеччиною вести переговори про розширення торгово-економічних зв'язків між обома країнами. На цю обставину народний комісар іноземних справ указав німецькому послу 20 травня 1939 року. Він відзначив, що економічні переговори з Німеччиною останнім часом починалися кілька разів, але виявлялися безрезультатними. Це дало для Радянського уряду привід заявити німецькій стороні, що в нього створюється враження, що німецький уряд замість ділових переговорів щодо торгово-економічних питаннь веде свого роду гру, і що СРСР у таких розвагах брати участь не збирається.

Проте , 3 серпня 1939 року Риббентроп у бесіді з Астаховим заявив, що між СРСР і Німеччиною немає недозволених питань і запропонував підписати радянсько-німецький протокол. Усе ще розраховуючи на можливість домогтися успіху в переговорах з Англією і Францією, Радянський уряд відкинув цю пропозицію.

Але після того як переговори з Англією і Францією зайшли в глухий кут унаслідок їхнього небажання співпрацювати із СРСР, після надходження зведень про таємні переговори між Німеччиною й Англією, Радянський уряд переконався в повній неможливості домогтися ефективної співпраці з західними державами в організації спільної відсічі фашистському агресору. 15 серпня в Москву прийшла телеграма, у якій німецький уряд просив прийняти в Москві міністра закордонних справ для переговорів, але радянський уряд сподівався на успіх у переговорах з Англією і Францією і тому не прореагировав на цю телеграму. 20 серпня пішов новий запит з Берліна по цьому ж питанню.

У сформованій обстановці уряд СРСР прийняв тоді рішення - дати згоду на приїзд Риббентропа для ведення переговорів, що завершилися 23 серпня підписанням радянсько-німецького договору про ненапад. Риббентроп прибув у Москву 23 серпня на літаку. Перша бесіда в Кремлеві почалася о 15.30. Вона тривала три години і продовжилася ввечері. Задовго до півночі відбулося підписання пакту про ненапад і секретного протоколу, що визначив долю Польщі, Прибалтійських держав і Бессарабії. Його висновок на якийсь час рятував СРСР від погрози війни без союзників і давав час для зміцнення оборони країни. Радянський уряд погодився укласти цей договір лише після того, як остаточно з'ясувалося небажання Англії і Франції зробити разом зі СРСР відсіч гітлерівської агресії. Договір, дія якого була розраховано на 10 років, набирав сили негайно. Договір супроводжував секретний протокол, що розмежовав сфери впливу сторін у Східній Європі: у радянській сфері виявилися Естонія, Фінляндія, Бессарабія; у німецькій - Литва. Доля Польської Держави була обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські й українські території, включені в її склад по Ризькому мирному договорі 1920 року, повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.

Ще 22 серпня 1939р. Гітлер заявив на секретній нараді з командуючими військами вермахту: „Супротивник ще сподівався, що Росія після завоювання нами Польщі виступить як наш ворог. Але вони не врахували моєї здатності приймати рішення. Наші супротивники - дрібні хробаки ” [ 10;234 ]. Можна зробити висновок, що Німеччина вбачала тепер свого головного ворога в країнах Заходу. Тобто Гітлер зрозумів, що СРСР поки що не по зубах Німеччині.

Не можна казати, що Гітлер взагалі більше не дивився у своїх планах на Схід. Просто покищо був не час і не місце. Про його наміри свідчить співвідношення Німецьких і Радянських збройних сил на передодні війни ( див. додаток № 1 ).

У цілому супротивник перевершував радянські війська:

ü   по кількості особового складу - у 1,8рази;

ü   по бойових літаках нового типу - у 3,2 рази;

ü   по знаряддях і мінометам - у 1.25 рази.

Хоч в додатку видно, що літаків, танків в Німеччині було менше, але вони були новішими і сучаснішими.

Гітлер був впевнений, що війна із Польщею буде тягнутися не більше кількох тижнів. В іншому випадку він „ віддавав би наказ про підписання союзу не із СРСР, а із Англією ” [ 10;235 ]. Це свідчить про те, що для Гітлера не мало ніякого принципіального значення з ким підписувати союз. Він робив так, як йому було зручно та вигідно зараз.

Ще одною цікавою обставиною є той факт, що Гітлер вважав Сталіна важкохворою людиною, якій залишилось не так багато часу. Після смерті Сталіна він розраховував з легкістю прибрати до своїх рук російські землі.

Сталін, в свою чергу при підписанні пакту про ненапад розумів, що Гітлер веде подвійну гру і так висловився з цього приводу: „ Розумієте, тут іде гра, хто кого перехитрить, хто кого обманить ” [10;235 ].

Таким чином, для Німеччини СРСР у 30-х рр. ХХ ст. виступав, по-перше, як великий ресурс земельного та життєвого простору; по-друге, як міцна воєнна держава, яка може стати на шляху Німеччини до європейської гегемонії. Протягом 30-х рр. ХХст. Прагнення Німеччини не змінювались, але мінялися методи на шляху до цілі.

Метою німецької політики було збереження й збільшення німецької расової спільноти, що нараховувала 85 мільйонів чоловік, що з них чимало проживало в Австрії й Чехословаччині. Гітлер розумів, щоб досягти територіального врегулювання, тобто щоб анексувати Австрію й Судетську область, треба бути готовим до опору. „Німецька політика повинна враховувати своїх двох непримиренних ворогів – Англію й Францію, які сприймають присутність могутнього німецького колосся в центрі Європи як рану в боці; вони будуть опиратися новому росту німецької моці в Європі” [ 5;181 ]. Гітлера поки що не цікавили колонії. Він чекав, поки Англія зазнає труднощів зі своїми володіннями, з Ірландією, Індією, зайде в конфлікт із Японією й Італією. Хоча англійці нібито й не прийняли фюрера всерйоз, Гітлер не приховував своїх загарбницьких задумів. І хоча держави заходу сподівались направити агресію Німеччини на Схід, але курс „Дренг нах остен” аж ніяк не виключав розгортання агресивних воєн і на Заході.

„ Нам не потрібна не західна, не східна орієнтації, - нам потрібна східна політика, спрямована на завоювання нових земель для німецького народу. Для цього нам потрібна дія: для цього нам потрібно насамперед знищити прагнення Франції до гегемонії в Європі, тому що Франція є смертельним ворогом німецького народу, вона душить нас і позбавляє нас усякої дії ” [ 17 ]. І насправді, якщо Англія всіляко намагалась співпрацювати із Німеччиною, то Франція робила це з великою обережністю і часто на прохання Англії.

Крім цього, гітлерівці детально розробили план захоплення Англії - „операція Зеелеве”. Гітлерівці намітили серію операцій з метою „прийняти” колоніальну державу Англії й Франції й утворити гігантську імперію Великої Німеччини. Тобто в зовнішній політиці Гітлера велика увага приділялась як Англії, так і Франції. Не було хороших та поганих – були ті, що заважають у досягненні поставленої мети.

Менш чим через два місяці після приходу Гітлера до влади в колах англійського кабінету народилася ідея підписання „пакту Чотирьох” (Англія, Франція, Італія, Німеччина).

Гітлерівці з радістю сприйняли пропозицію про „пакт Чотирьох”. Він улаштовував їх як можна краще. Липин заявив, що ідея Муссоліні геніальна. Негайно була спрямована відповідь у Рим про те, що Німеччина готова негайно приступити до переговорів. У дії ряду міркувань проект підтримала й французька дипломатія.

У бесіді з німецьким послом у Римі Хеселем 15 березня 1933 р. Муссоліні відзначив, яку величезну вигоду „пакт Чотирьох” надавав фашистській Німеччині: „ Завдяки забезпеченому таким шляхом спокійному періоду в 5-10 років Німеччина зможе озброїтися на основі принципу рівності прав, причому Франція буде позбавлена приводу почати що-небудь проти цього. У той же час можливість ревізії буде вперше офіційно визнана й буде зберігатися протягом згаданого періоду... Система мирних договорів буде, таким чином, практично ліквідована...” [ 18 ].

15 липня 1933р. у робочому кабінеті Муссоліні в підкреслено діловій обстановці відбулося підписання „пакту Чотирьох”.

Глибокі імперіалістичні протиріччя між учасниками пакту, насамперед між Францією й Німеччиною, перешкодили його ратифікації. Але заохочувальна позиція Англії й Франції підштовхнула гітлерівців на якнайшвидшу реалізацію планів озброєння Німеччини й підготовки загарбницької війни.

Гітлер сподівався розпочати війну в найкоротший час, бо вважав, що в 40-х рр. для Німеччини почнуться складні часи. А як для країни, що збиралась захопити цілий континент (і не тільки) необхідно було негайно починати озброєння. Почалися бадьорі переговори між представниками німецьких ділових кіл і британських авіаційних фірм (зокрема з „Феєрі”) про постачання німцям літаків, хоча Версальський договір категорично забороняв це. Чи варто дивуватися, що англійський міністр авіації Лорд Лондондері, відвертий прихильник ремілітаризації Німеччини вважав, що турботи по роззброюванню даремні.

Восени 1933р. у результаті переговорів між США, Англією й Францією був зроблений новий проект Конференції по роззброєнню. Але це вже не влаштовувало гітлерівців. Гітлер: „ …необхідно повернутися до „первісного питання” тобто зажадати в ультимативному порядку роззброювання інших держав і заявити, що якщо вони відкинуть роззброєння, відмовлять нам у рівності прав або якщо неприйнятний для нас проект буде поставлений на обговорення, то ми покинемо конференцію, а також вийдемо з Ліги націй…” [ 11;24 ].

Наступного дня 14 жовтня німецький уряд заявив про те, що покидає Конференцію по роззброєнню. Воно пояснювало свій крок відмовою інших держав роззброюватися відповідно до Версальського договору й тим, що Німеччині не забеспечено рівноправність. 19 жовтня Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй. На справді ж Версальська угода ніколи не зупиняла Німеччину. Вона потай продовжувала озброюватися.

Існувала надія, що Німеччину можна буде схилити до прийняття нового європейського врегулювання в обмін на демонтаж версальських відносин, що узаконило б її положення великої держави. Цю політику можна охарактеризувати як „пошуки англо-німецької розрядки”, підкріплену наявністю ефективної бомбардувальної авіації, здатної служити засобами стримування в сучасному розумінні цього слова, однак до 1936р. ця політика зазнала краху: Гітлер просто скасував Версальські обмеження в однобічному порядку, тобто для себе.

На початку 1935р. з ініціативи британського уряду відбулася англо-французька зустріч: від Англії – Макдональд і Саймон, від Франції - Фланден і Лаваль. Своїм головним завданням вони проголосили здійснення безпосереднього й ефективного співробітництва з Німеччиною. Підсумком зустрічі була більша програма „умиротворення” Європи. Як принада для гітлерівців Англія й Франція обіцяли, що за певних умов готові піти на скасування військових обмежень Версаля й заміну їхньої загальної конвенції по „обмеженню” озброєнь на основі визнання рівності прав Германії.

Гітлерівці хотіли з'ясувати в першу чергу, наскільки міцна угода на скасування військового обмеження. Після вивчення документа вони зрозуміли, що головним була пропозиція західних держав укласти „повітряний пакт”. Німецький уряд заявив про готовність укласти „повітряну конвенцію”, а інші пропозиції обійшов мовчанням. Як перший крок Берлін запропонував Англії почати двосторонні переговори. Це була грубо спрацьована пастка для Саймона: зацікавивши перспективою угоди по викликаючому занепокоєння Англії питанню (оборона від нападу з повітря), вбити клин у її відносини із Францією.

Одночасно англійський уряд повідомив про намір послати в Берлін для переговорів міністра закордонних справ – Саймона. Уперше за 60 років міністр закордонних справ Англії відвідав Берлін.

У середині липня 1935 р. в зал засідання англійського адміралтейства в Лондоні запросили німецьку делегацію на чолі з послом для особливих доручень Ріббентропом. На одному з перших засідань Ріббентроп, керуючись вказівками фюрера, виклав вимоги рейха. Німеччина претендувала, щоб її флот по своїй моці був не менш однієї третини англійського. Саймон покинув засідання.

Безпосереднім тлом для англо-німецьких переговорів була велика промова Гітлера, з якою він виступив 21 травня. „ Фюрер клявся, що бажає жити у мирі із західними державами, саму думку про війну він відкидає, тому що війна безглузда, даремна, жахлива. Германія врочисто визнала свої границі із Францією як остаточні, уклала пакт про ненапад з Польщею й не має на меті втручатися у внутрішні справи Австрії, приєднувати її. Вона згодна буде навіть повернутись в Лігу Націй, коли усунуть нерівність, створену Версальським договором. Плюс Німеччина буде строго дотримуватись територіальних постанов Версальського договору й Люкарнських угод ”. [19 ].

Не дивно після цього, що, незважаючи на зухвалу поведінку Ріббентропа, англо-німецька морська угода дуже швидко – 18 червня 1935 р. – була підписана. Вона задовольняла всі вимоги гітлерівців. Англія погодилася в порушенні Версальського договору на створення рейхом військово-морського флоту, рівного 35% флоту Британської імперії; щодо підводного флоту була встановлена ще більш зручна для Німеччини пропорція – 45%. При цьому передбачалося, що у випадку „виняткових”, на її думку, обставин Німеччина має право, попередньо інформувавши про це англійський уряд, побудувати підводний флот рівний британському. Тоннаж флоту, дозволеного Німеччині за згодою, був настільки великий, що його створення завантажило б німецькій верфі щонайменше на 10 років.

Уряд Болдуїна, підписуючи цю угода, розраховував, що споруджуваний німецький флот буде знаряддям Німеччини для війни проти СРСР на Балтиці. „ Безпосереднім результатом його буде те, - говорив Черчілль 22 червня 1935р., - що тоннаж німецького флоту з кожним днем наближатиметься до таких розмірів, які забезпечать йому повне панування на Балтійському морі, і дуже незабаром одне з перешкод на шляху до європейської війни поступово почне зникати. Що ж стосується положення на Середземному морі, то мені здається, нас очікує сильне серйозне ускладнення ” [ 11;19 ].

Черчілль і слідом за ним англійська історіографія стверджують, що Англія нібито не була належним чином підготовлена до Другої світової війни у військовому плані. Навряд чи це твердження повною мірою відповідає істині. Відомо, що військові витрати Англії в другій половині 30-х років були досить значними, що виготовлення озброєння й спорядження для збройних сил досягло великого розміру.

Англія була утягнена в безглузду політичну гру в цифри й слова із приводу німецького потенціалу й того, що вважати паритетом. Більш того, британський уряд поступився ініціативою Гітлерові, чия раптова заява в березні 1935 р. про те, що Німеччина вже випередила Британію, повалило Уайт Хол у сум'яття. Англія виявилася втягненою в гонку озброєнь, у яку вступила занадто пізно.

Англійський уряд прагнув укласти двосторонню англо-німецьку угоду. Для цього він був готовий надати довгострокові позики, домовитися про розмежування сфер впливу й ринків збуту. Курс на змову з Гітлером особливо активізувався після приходу до влади Н. Чемберлена. У листопаді 1937р. британський прем'єр направив в Німеччину свого найближчого співробітника лорда Галіфакса. Запис бесіди Галіфакса з Гітлером в Оберзальцберзі 19 листопада 1937р. свідчить, що уряд Чемберлена був готовий надати Німеччині „волю рук у Східній Європі”, але за умови, що Німеччина пообіцяє здійснювати перекроювання політичної карти Європи у свою користь мирним шляхом і поступово. Під цим малося на увазі, що Гітлер зобов'яжеться погоджувати з Англією свої загарбницькі задуми по відношенню до Австрії, Чехословаччини і Данцига.

Незабаром після цієї бесіди Галіфакса з Гітлером англійський уряд запросив в Лондон французького прем'єр-міністра Шотана й міністра закордонних справ Дельбоса. Останнім було заявлено, що підтримка, яку Франція має падати Чехословаччині за пактом про взаємодопомогу, виходить далеко за межі того, що схвалюється в Англії. Таким чином, уряд Чемберлена почав натискати на Францію з метою її відмови від зобов'язань по пакту про взаємодопомогу із Чехословаччиною. У Лондоні не без підстав вважали, що пакти про взаємодопомогу, які мала Чехословаччина із Францією й СРСР, зміцнювали її міжнародні позиції й тому уряд Чемберлена проводив тактику, спрямовану на підрив цих пактів.

Напередодні Другої світової світи проводилась політика пособництва гітлерівській агресії в Європі, яка мала на меті не тільки „умиротворити” Гітлера й направити агресію фашистської Німеччини на схід, але й домогтися ізоляції Радянського Союзу. Насправді ж ця політика тільки допомагала Німеччині укріпити свої позиції на арені міжнародних відносин.

29 вересня 1938 р. була скликана так звана Мюнхенська конференція. На цій конференції Даладье й Чемберлен без участі представників Чехословаччини підписали договір з Гітлером і Муссоліні. По Мюнхенській згоді Гітлер домігся здійснення всіх своїх вимог, що пред'являв до Чехословаччини: розчленовування цієї країни й приєднання Судетськой області до Німеччини. Також Мюнхенська угода містила зобов'язання Англії й Франції брати участь в „міжнародних гарантіях” нових чехословацьких границь, визначення яких входило в компетенцію „міжнародної комісії”. Гітлер зі своєї сторони приймав зобов'язання поважати недоторканність нових границь чехословацької держави.

У результаті розчленовування Чехословаччина втратила майже 1/5 своєї території, близько 1/4 населення й втратила майже половини своєї важкої промисловості. Мюнхенська угода була цинічним зрадництвом Чехословаччини з боку Англії й Франції. Після Мюнхена стало очевидним, що французький уряд не виконує своїх зобов'язань по союзних договорах. Це стосувалось в першу чергу франко-польського союзу й радянсько-французького договору про взаємодопомогу 1935р. І, дійсно, у Парижі збиралися в самі короткі строки денонсувати всі угоди, укладені Францією, а особливо франко-польські угоди й радянсько-французький пакт про взаємну допомогу. У Парижі навіть не приховували старання зіштовхнути Німеччину з Радянським Союзом.

Ще більш активно виношувалися такі плани в Лондоні. Чемберлен сподівався, що після Мюнхена Німеччина направить свої агресивні наміри проти СРСР. Країнам, учасницям Мюнхенської угоди, здавалося, що обраний ними політичний курс тріумфує: Гітлер от-от рушить в похід на Радянський Союз. Але 15 березня 1939р. Гітлер досить виразно показав, що він не вважається ні з Англією, ні із Францією, ні з тими зобов'язаннями, які він перед ними прийняв. Німецькі війська раптово вторгнулися в Чехословаччину, повністю її окупували й ліквідували як державу.

Таким чином, країни Заходу не були другорядними у планах Гітлера. Він всіляко використовував їх для досягнення своєї мети. Маніпулюючи прагненням Франції та Англії зіштовхнути у війні Німеччину із СРСР, Гітлер проводив активні заходи по озброєнню країни, готуючись до війни не тільки з СРСР. Саме таким способом Франція та Англія готували Німеччину до війни із собою. Все це є результатом чітко спланованої та продуманої зовнішньої політики Гітлера.

Розділ ІІІ Вісь „Рим – Берлін – Токіо ”

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р.

У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.Найсерйознішим наслідком криз 1935 – 1936рр. Стало утворення Осі „Рим – Берлін”. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні все чіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною.

9 червня 1936р. міністром закордонних справ Італії було призначено графа Чіано, зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильником союзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на цій посаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною.

Стимулювало зближення Німеччини, Італії й зміна ситуації в Європі. Окупація Ефіопії та інші африканські проблеми змушували Італію шукати противагу Англії і Франції. Вже 29 червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччини завоювання Ефіопії, про що й оголошено 23 липня. Схоже на те, що протягом літа Гітлер вагався між зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією.

23 вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йому запрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про „необхідність чимраз тіснішої співпраці між Німеччиною та Італією ”[5;180 ]. Муссоліні пообіцяв передати німецькому урядові підготоване Іденом дос'є під назвою „Німецька загроза”, що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20 жовтня до Берліна прибув Чіано ( а не Муссоліні ). 21 жовтня він мав там зустріч з фон Нойратом – міністром закордонних справ Німеччини. Вони підписали договір, що включав нині широко відомий, а тоді секретний протокол, який констатував спільність поглядів на сучасне та майбутнє Європи. 24жовтня Чіано зробив візит Гітлерові в Берхтестаген, де й передав йому згаданий англійський документ: „ Дос'є справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузи він просто-таки вибухнув ” [ 10;180 ]. Гітлер висловився за створення широкого антибільшовицького фронту й заявив, що „ Німеччина та Італія разом можуть перемогти не тільки більшовизм, але й Захід. Включно Англію ” [ 10;86 ]. Підписано угоду – так званий жовтневий протокол. Гітлер, який 24серпня підписав декрет про дворічний строк Військової служби, заявив Чіано, що буде готовий до війни в 1939р. А 26жовтня 1936р. виникає Вісь „Берлін-Рим.”

Підготовча робота зі створення союзу агресивних держав почалася після виступу Гітлера в 1933р. на з'їзді нацистської партії, у якому він висловлювався про Японію в дружніх тонах. Цю роботу проводив німецький військовий аташе в Токіо полковник Отт. За завданням уряду він представив у 1934р. доповідь про стан збройних сил Японії, у якому він висунув пропозицію про висновок японо-німецького військового союзу. Тому що в реалізації цієї пропозиції була зацікавлена і Японія, японський уряд призначив у травні 1934р. військовим аташе в Берліні підполковника Осима, якому і було доручено приступити до переговорів.

Одним з результатів цих переговорів було прибуття в Берлін у травні того ж року офіційної місії Японії на чолі з адміралом Мацусита. Під час його перебування в Німеччині були продовжені переговори про висновок військового союзу, що підтверджувалося повідомленням військового аташе США в Берліні Вуста: “ ...маються дані, що показують наявність незвичайно тісних і дружніх відносин між Німеччиною і Японією впритул навіть до можливого військового союзу ” [ 15;93 ].

Обговорювалися так само економічні та зовнішньоторговельні питання для досягнення найбільш тісних зв'язків.

Переговори Японії і Німеччини про висновок військово-політичного союзу були продовжені в 1935р. Навесні 1935р. Риббентроп заявив Осима про готовність німецького уряду укласти союз з Японією. Після обговорення цієї пропозиції Осима передав згоду Японії на підписання договору між двома країнами. Для обговорення деталей майбутньої угоди протягом 1935р. у Німеччину приїжджали різні місії, що вели переговори щодо військових і економічних питаннь.

Наприкінці листопада-початку грудня 1935р. у Берліні відбулася нарада японських військових аташе, акредитованих у столицях європейських країн, що обговорювали питання про японо-німецький союз. На початку 1936р. у Берлін прибула нова японська військова місія на чолі з генералом Іто, уповноважена вести переговори щодо військових зобов'язань партнерів майбутнього блоку.

Навесні того ж року до Японії прибув полпред Німеччини Гак. Ціль поїздки Гака в Японію складалася в з'ясуванні питання про те, як далеко піде японський уряд у співробітництві у військовій області, якщо буде досягнута домовленість про зазначений союз, а так само про та, наскільки сильним союзником Німеччини у військовій області може бути Японія.

Лише після утворення кабінету Хирота, і з квітня 1936р. переговори стали розвиватися по звичайних дипломатичних каналах. Переговори продовжив японський посол у Берлін і Мусякодзи.

Німеччина продовжувала підкреслювати свою велику зацікавленість у якнайшвидшому завершенні переговорів з Японією і виражала готовність піти на поступки. Німецький посол у Китаї Траутман, інформований про хід переговорів указував, що Німеччина була навіть згодна відмовитися від претензій на її колишні тихоокеанські володіння ( Маршаллові, Марианскі і

Каролінські острова), отримані Японією за мандатною системою на Версальській мирній конференції.

Зрештою зближення Японії і Німеччини закінчилося тим, що 25 листопада 1936р. Був підписаний між цими державами Антикомінтернівський пакт. Ініціатором і прямим виконавцем у підготовці і підписанні пакту був Риббентроп. Пакт був підготовлений до літа 1936р.

Остаточний текст військово – політичного договору був підготовлений Риббентропом разом з Осима і Мусякодзи до 23жовтня 1936р. і у такому виді він піддавався обговоренню на засіданні дослідницького комітету Таємної

Ради 20 листопада. Обидві сторонни приклали немало зусиль для того, щоб статті договору сховали його справжній характер і спрямованість. Договірні сторони, говорилися в тексті договору інформувати один одного про активність Комуністичного інтернаціоналу, консультуватися про необхідні міри захисту і застосовувати ці міри в тісному співробітництві. В інтересах розширення союзу між Німеччиною і Японією обидві сторонни запрошували приєднатися до угоди інші держави, що, на їхню думку, є об'єктом „руйнівної діяльності” Комуністичного Інтернаціоналу. Термін дії „антикомінтернівського пакту” був визначений у п'ять років. Ціль угоди - нібито захист національної цілісності Японії і збереження світу і безпеки в Східної Азії.

У висновку містилася декларація про те, що Японія не має наміру створити який –небудь міжнародний блок держав, і, що „ дана угода не спрямована проти Радянського Союзу чи спеціально проти якої –небудь другої країни ” [ 5;179 ].

Розділ, що містився в договорі про обмежений германо –японський союз проти СРСР був секретним: сторони зобов'язувалися без взаємної згоди не укладати зі СРСР ніяких політичних договорів, що суперечать духу даного договору. Антикомінтернівським пактом Німеччина і Японія маскували так само плани війни зі своїми конкурентами на континентальних ринках- Англією, Францією. Деякі далекосхідні спостерігачі англосаксонських країн указували, що „антикомуністичний пакт”спрямований не тільки проти Комуністичного Інтернаціоналу, але і проти всіх, що співробітничають з комуністами, попереджаючи, що даний пакт, після приєднання до нього 6 листопада 1937р. фашистської Італії кидає виклик Британської імперії.

По оцінці Рибентропа спочатку Антикомінтернівський пакт був пактом ідеологічним. „ Ми, німці, не бажали терпіти поширення комунізму. Зрозуміло, при цьому мався ще і політичний момент, спрямований проти Росії. Він у більшій чи меншій мері служив закулісною причиною пакту. Те, що цей пакт був спрямований проти демократичних країн світу, невірно. Навпаки, після висновку його я дуже намагався спонукати Англію вступити в нього, але успіху не мав. У мене ніколи не було такого враження, що Японія зможе використовувати цей пакт для дії чи проти Китаю, чи проти південної частини Тихого океану ” [ 18 ]. На справді ж цей пакт дійсно був відкритий для підписання для інших країн. Але якщо вивчити умови цього пакту, то видно, що інші країни просто не могли його підписати, звісно окрім Італії.

Таким чином, обоє держави прагнули на базі єдності і цілей об'єднатися і створити військово-політичний союз. Японія, що готувала велику війну, украй мала потребу в союзнику.

Кожний з учасників цього договору мав намір використовувати свого партнера у своїх інтересах. Німці домагалися з обов'язань Японії у відношенні участі в європейських справах, японці ж хотіли використовувати своїх союзників на Далекому Сході.

Головне значення Антикомінтернівського пакту, що утворив вісь „ Берлін-Токіо ” полягало в тім, що це був документ, спрямований проти СРСР, що знаходився в повній відповідності з зовнішньополітичним курсом правлячих кіл Японії-антирадянською політикою і прогерманской орієнтацією. Обоє його учасника ставили метою створити радчий ворожий Радянському Союзу блок і координувати антирадянські дії на міжнародній арені. Про це свідчать висловлення керівних політичних діячів Японії, рішення різних нарад у Японії напередодні підписання пакту й особливо додаткова секретна угода до Антикомінтернівському пакту. Характерно для Німеччини і Японії те, що в ході попередніх переговорів у Берліні і Токіо обидві сторони обговорювали питання про претензію у відношенні радянських територій: Японія претендувала на на територію від Східного Сибіру до Байкалу, Німеччина – на Україну.

У різного роду мемуарах, що вийшли в післявоєнний період, а також в американській і англійській літературі міститися різні думки щодо характеру і спрямованості Антикомінтернівського пакту.

Японський дипломат Того Сигэнори в такий спосіб відзивався про висновок пакту: „ Ціль пакту – у створенні оборонного союзу протии СРСР. З огляду на нацистську тактику вибухових дій... я вважав співробітництво з Німеччиною скрутним, тому що радикальні дії Гітлера обіцяли стати джерелом великих потрясінь у Європі і навіть в усьому світі. Тому я заперечував проти того, щоб Японія зв'язувалася з Німеччиною ” [ 18 ].

Мори Седзо у своїх записках „Двадцять бурхливих років” пише, що „ звісно в компакту і на основі зближення двох фашистських агресорів було створено японо-німецьке оточення Радянського Союзу ” [ 10;104 ].

Державний секретар Хэлл відзначав, що „ пакт зовні був спрямований на самозахист від комунізму, новий дійсності це була підготовка для подальшої насильницької експансії розбійницьких націй ” [ 19 ].

Підписання Антикомінтернівського пакту викликало повне схвалення з боку німецької преси, у Японії ж воно було зустрінуто різко негативно. Політики, члени парламенту і бізнесмени побачили в ньому погрозу посилення контролю військових над японським політичним життям. Критика уряду, що дозволив армії нав'язати свій дипломатичний курс, привела до падіння кабінету міністрів. Проте, висновок пакту і ріст антирадянської пропаганди полегшили Японії здійснення агресивного курсу в Китаї. Однак початок широкомасштабної японської агресії в Китаї в 1937р. викликало істотне охолодження в японо-німецьких відносинах. Одним з найбільш спірних питань, що свідчили про розходження інтересів обох союзників, було питання про подальшу долю колишніх німецьких тихоокеанських володінь, що перейшли по мандатів розпорядження Японії. Німеччина порушила питання про їхнє повернення. Але Японія поставилася до цих вимог різко негативно.

Але якщо дивитися на той факт, що згодом Німеччина підписала пакт про ненапад із СРСР, то можна засумніватися у тому на скільки серьйозно Німеччина ставилась до Антикомінтернівського пакту. В 1936р. Це для Німеччини було важливо, тому що вона готувалась до нападу на СРСР і шукала собі союзників та помічників. За три роки ситуація змінилась і Німеччина вирішила не квапитись по відношенню до Радянської Росії.

„ І тут Японія перенесла найбільший шок та потрясіння. Союзниця фашистської Німеччини в боротьбі за „новий порядок” в світі, Японія отримала 23 серпня 1939р. страшний удар. Ніколи – ні до, ні після – в історії не було випадку, щоб Японський уряд уходив у відставку по причині заключення договору між двома іншими державами. В даному випадку відставка відбулася якнайшвидше. А прем’єр-міністр Японії Хіранума, палкий шанувальник Гітлера, висловив в вигляді коментарів на звістку про пакт між Німеччиною та СРСР лише єдине слово: „Неприпустимо!”[ 10;245 ].

Висновки

На основі досліджень, що були проведенні під час написання курсової роботи можна зробити наступні висновки. Гітлер, який прийшов до влади в Німеччині 30 січня 1933 р. дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині в майже чистому стані, і вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. Для досягнення цієї мети годяться всі засоби. Для Гітлера, як і для теоретика нацизму Розенберга, повага до людської особистості не існувала. Тож мета його зовнішньої політики полягала в забезпеченні панування Німеччини чи то хитрістю, чи то силою. Ми бачимо, що ця політика мала численні аспекти, які проявлялися одночасно або послідовно: спочатку Гітлер хотів повернути Німеччині воєнну силу, потім приєднати до версальної Німеччини інші території, населенні німцями, й нарешті заволодіти великим „життєвим простором” переважно на сході Європи, щоб забезпечити німців сировиною, продовольством, а надто землею для колонізації.

А загалом, політика нацистів не була так чітко спрямована, як це здається на перший погляд. В ній безсистемно протидіяли одна одній кілька тенденцій. Вже починаючи з 1934 р. поряд із Міністерством закордонних справ існувала своєрідна кухня, де хазяйнував нацист Ріббентроп. І часто було дуже важко розрізнити їх функції.

Реалістичним методам Гітлера могли стати на заваді тільки два принципово відмінні табори. З одного боку – Франція та Англія, які через нерозуміння або нестачу енергійності все ще воліли триматися правової основи договорів. З іншого боку – СРСР, яким правила команда так само реалістична, так само не обтяжена моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але також ворожа як Німеччині, так і „західним демократіям”.

Якщо порівнювати зовнішню політику Німеччини по відношенню до країн Заходу і Сходу, ми побачимо, що вона відрізнялась. СРСР виступав для Німеччини у ролі гідного супротивника, подолання якого було необхідною умовою для подальшого розвитку Великої Німеччини. Це було обумовлено тим, що для Німеччини СРСР це, по-перше, необхідний життєвий простір, а по-друге, могутня воєнна держава, існування якої неможливе поряд із Великою Німеччиною. Що стосується Франції та Англії, то ці дві держави спочатку виконували функцію помічника у підготовці війни проти Радянського Союзу, але основне їх призначення не чим не відрізнялося від участі СРСР. Якщо вже й казати про гегемонію в Європі, то вона має бути повною. А яка може бути гегемонія за умов існування таких держав як Франція та Англія? Ці дві країни сподівались на те, що Німеччина почне війну із „комуністичним табором” – із СРСР. Але спрацювала прислів’я: „Не копай ями іншому, сам у неї потрапиш”.

Були ще дві держави, що не уникнули уваги Німеччини. Це Італія та Японія. Якщо Англія та Франція допомагали Гітлеру самі того не розуміючи, то ці дві держави робили це свідомо і не приховуючись. Тільки от Гітлер не збирався також рішуче рахуватися із своїми побічниками. Союзи із цими країнами були необхідним етапом на шляху до цілі і коли було б треба Гітлер не вагаючись знищів би і своїх вірних союзників.

Отже, зовнішню політику Німеччини в 30-ті рр. ХХ ст. можна охарактеризувати, як політику, що існує за принципом „розділяй та володарюй”. А у політики, що існує за таким принципом немає ані моральних переконань, ані непорушних правил, ані етичних норм.

Список використаної літератури

1. Бахман К. Кем был Гитлер в действительности / Пер. с нем.: ред. В.Д.Єжов. М.: Прогресс, 1981. – 206 с.

2. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории. – М.: Междунар. Отношения, 1987. – 616 с.

3. Документы и материалы кануна второй мировой войны 1937 – 1939: в 2-х томах. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.

5. Дюрозель Ж. – Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з фр. – К.: Основи, 1999. – 903 с.

6. История внешней политики СССР 1917 – 1980: В 2-х т. Т.1 / Под. ред. А.А. Громыко, Б.Н. Пономарёв. М.: Наука, 1980. – 352 с.

7. История международных отношений и внешней политики СССР: в 3-х т. Т.1 1917 – 1945 / Под. ред. И.А. Кирилина. – М.: Междунар. отношения, 1986. – 416 с.

8. Майский И.М. Воспоминания советского дипломата 1925 – 1945 гг. – 2 изд. – М.: Междунар. отношения, 1987. – 784 с.

9. Мельников Д.Е., Черная Л.Б. История смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии 1933 – 1945. – М.: Политиздат, 1989. – 414 с.

10. Накануне, 1931 – 1939. Как мир был ввергнут в войну: краткая история в документах, воспоминаниях и комментариях. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.

11. Поцелуев В.А. Внешняя политика СССР в канун и в годы Великой Отечественной войны. – М.: Издательство УДН, 1985. – 80 с.: ил.

12. Спасти Италию! 1922 – 1945 гг. – М.: Политиздат, 1990. – 542 с.

13. Стегарь С.А. Дипломатия Франции перед второй мировой войной. – М.: Междунар. отношения, 1980. – 280 с.

14. Трубейчук А.Ф. Пакт о ненападении: была ли альтернатива второй мировой войне. – Киев.: Издательство ЦКПКСМУ „Молодь”, 1990. – 120 с.

15. Трудные вопросы истории: поиски и размышления. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.

16. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр.: навч. пос. – К.: Либідь, 1997. – 232 с.

17. http://www.hrono.ru/dokum/193_dok/1939ru_ge.html