Державне регулювання інноваційної діяльності
Реферат
Державне
регулювання інноваційної діяльності
Зміст
1. Сутність і завдання державної інноваційної політики. 3
2. Методи й інструменти державного регулювання інноваційної
діяльності 6
3.
Правові аспекти охорони інтелектуальної власності 7
4.
Передавання права на об'єкти промислової власності 10
Список
використаних джерел та літератури. 11
Державна
інноваційна політика – сукупність форм і методів діяльності держави,
спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного
забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування
мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.
Мета державної
інноваційної політики – формування у країні таких умов для діяльності
господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти
і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі,
екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту [7,
с. 71].
В останній чверті
XX ст. під стратегічним керівництвом держави Японія стала світовим лідером в
інформаційно-технологічних галузях. А в Радянському Союзі як у великій
індустріальній і науковій наддержаві такий фундаментальний технологічний
перехід не вдався. Нездатність державних інституцій керувати
інформаційно-технологічною революцією призвела до згортання його виробничих
потужностей і підриву військової могутності. Отже, державна інноваційна
політика стала причиною успіху в одній країні і неуспіху – в іншій.
Ще одним яскравим
прикладом потужного впливу держави на технологічний і економічний розвиток є
історія Китаю. Сучасні дослідники саме державу вважають винною в тому, що Китай
Нового часу був технологічно відсталим. Адже на початку XIV ст. Китай був
найрозвинутішою технологічною цивілізацією світу. Ключові винаходи розроблялися
в Китаї на століття, навіть на півтора тисячоліття раніше, ніж в інших країнах.
Наприклад, металургію китайці освоїли ще в 200 р. до н. є. У 1086 р. у Китаї
було винайдено водяний годинник значно точніший від європейського механічного
годинника того часу. У VI ст. стали використовувати залізний плуг, а двома
сторіччями пізніше його пристосували до оброблення заливних рисових плантацій.
Освоєння енергії води відбувалося паралельно з Європою: у VIII ст. було освоєно
гідравлічний молот, до 1280 р. широко застосовувалися вертикальні водяні млини.
Морську навігацію китайці удосконалили раніше, ніж європейці. У військовій
техніці вони, окрім винайдення пороху, розвинули хімічну промисловість, здатну
виготовляти потужні вибухові речовини. У медицині такі техніки, як
голковколювання, давали виняткові результати, що тільки недавно стало
загальновизнаним. Виробництво паперу було освоєно в Китаї на 1000 років раніш,
ніж на Заході, а друкарство з'явилося наприкінці VII ст. Однак технологічна
революція у Китаї не відбулася [8, с. 44].
Вирішальним
фактором технологічного занепаду була зміна державної політики. Правителі
боялися руйнівного впливу технологічних змін на соціальну стабільність.
Поширенню технології перешкоджали численні сили, особливо в міських гільдіях.
Бюрократів влаштовувало сформоване статус-кво, і вони боялися соціальних
конфліктів. До контактів з іноземцями, окрім контрольованої торгівлі і
придбання зброї, ставилися або як до непотрібних, або як до небезпечних,
оскільки невідомими були їх результати. Бюрократична держава без
зовнішньополітичної ініціативи і з внутрішнім дестимулюванням технологічної
модернізації обрала шлях обережного нейтралітету, фактично розірвавши ту
технологічну траєкторію, якою Китай протягом багатьох століть рухався саме під
державним керівництвом. І лише через чотири століття у Китаї зрозуміли, що
ізоляція не може вберегти країну від поганих наслідків технологічної
відсталості. А ще через століття китайська держава змогла заново побудувати
розвинуту технологічну базу в ядерній технології, ракетобудуванні, запуску
супутників та електроніці [8, с. 49].
Типи державної
інноваційної політики.
Політика
технологічного поштовху. Згідно з нею головні цілі та пріоритетні напрями
науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються
шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватись через
удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Такий
варіант інноваційної політики передбачає розроблення різних державних програм,
великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших
прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів.
Політика ринкової
орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів
та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави
в стимулюванні фундаментальних досліджень. Дослідженням, від яких залежить
місце держави у світовому співтоваристві та її національна безпека,
приділяється недостатня увага [9, с. 77].
Політика
соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванні наслідків
НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості;
рішення приймають за умов досягнення соціально-політичного консенсусу.
Політика,
націлена на зміни економічної структури господарського механізму. Передбачає
істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем,
на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя
тощо. На сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політики,
здійснюючи її паралельно з ринковою [9, с. 78].
Після Другої
світової війни Японія вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова
продукція була абсолютно неконкурентоспроможною (годинники продавали «на вагу»,
а велосипеди здебільшого розвалювалися при легкому зіткненні). Технологічний
стрибок було здійснено за всебічної підтримки з боку держави методом «лазерного
променя». Це означає, що початкові технологічні прориви відбувалися в
небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурентоспроможність, з
наступною дифузією інновацій.
Так, у 1951 р.
уряд Японії увів систему субсидування імпорту найновішого верстатного
устаткування (оплата 50% вартості). Крім того, він узяв на себе оплату 50%
витрат вітчизняних виробників такого устаткування. Однак не всі галузі змогли
одразу розгорнути свою діяльність. Повоєнна ситуація була сприятливою для
виробників швейних машин, яким ще й надавали певну допомогу для виходу на
зовнішні ринки. Результатом було збільшення випуску та експорту швейних машин у
кілька разів. Прокладеним шляхом пішла промисловість з випуску фотоапаратів, а
відтак і годинникова промисловість. При цьому зростання виробництва та експорту
було багатократним. Відпрацьовані управлінські прийоми дали аналогічний ефект в
усіх базових галузях промисловості. Привело до цих успіхів, за твердженням
японських економістів, «батьківське піклування» уряду [11, с. 91].
Інструменти
(засоби) державного регулювання інноваційної діяльності – акти
нормативно-правового або директивного характеру, які регулюють окремі аспекти
інноваційної діяльності.
Інструменти
регулювання попиту. Це укладені центральними або регіональними органами
державного управління договори із суб'єктами інноваційної діяльності щодо
розроблення й виробництва інноваційних продуктів, технологій та послуг.
Інструменти
регулювання пропозиції. Дії, спрямовані на забезпечення інноваторів фінансовою
та технічною допомогою, в тому числі створення інноваційної інфраструктури:
надання інноваторам грантів, позик, субсидій» гарантованих кредитів,
дослідницьких податкових кредитів.
Інструменти
створення сприятливого середовища для інноваційного процесу. До них відносять
передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страхування і
гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування; розвиток
державою патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної
продукції – системи стандартизації і сертифікації виробництв та окремих видів
продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл
тимчасової монополії інноватора. Це створення сприятливих умов для міжнародної
комерційної діяльності [12, с. 138].
Інтелектуальна
власність – сукупність авторських та інших прав на продукти інтелектуальної
діяльності, що охороняються законодавчими актами держави.
Інтелектуальний
продукт – результат творчих зусиль окремої особистості або наукового колективу.
Інтелектуальними
продуктами у сфері виробничо-господарської діяльності підприємства можуть
виступати:
¾
наукові
відкриття чи винаходи;
¾
результати
НДДКР;
¾
зразки
нової продукції, нової техніки чи матеріалів, отримані в процесі НДДКР;
¾
оригінальні
науково-виробничі послуги;
¾
консалтингові
послуги наукового, технічного, економічного, управлінського, в т. ч.
маркетингового характеру;
¾
нові
технології, патенти [2, с. 268].
Правовий захист
продуктів інтелектуальної діяльності в Україні здійснюється на основі
Цивільного кодексу, у якому трактуються права інтелектуальної власності та
вказуються особливості захисту усіх об'єктів інтелектуальної власності.
Право
інтелектуальної власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої
діяльності.
Об'єктами права
інтелектуальної власності є:
¾
літературні
та художні твори;
¾
комп'ютерні
програми;
¾
бази
даних;
¾
фонограми,
відеограми, передачі організацій мовлення;
¾
винаходи,
корисні моделі, промислові зразки;
¾
компонування
інтегральних мікросхем;
¾
раціоналізаторські
пропозиції;
¾
сорти рослин,
породи тварин;
¾
комерційні
(фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),
географічні зазначення;
¾
таємниці
[2, с. 269].
Авторське право –
система правових норм, що регулюють правові відносини, пов'язані зі створенням
і використанням творів науки і різних видів мистецтва.
Авторські права
мають знак охорони, який складається з трьох елементів:
¾
значок –
©;
¾
ім'я
власника авторського права;
¾
рік
першого опублікування твору.
Авторське право
виникає з моменту створення твору і діє протягом усього життя автора і ще 50
років після його смерті (крім окремих випадків, обумовлених законом).
Комп'ютерні
програми – програми, що задають алгоритм розв'язання певної задачі і
використовуються в роботі з комп'ютерами.
Право на
промислову власність – виняткове право на використання певних нематеріальних
ресурсів у процесі виробничої діяльності в сфері промисловості, торгівлі,
сільського господарства.
Згідно з
Паризькою конвенцією з охорони промислової власності до цієї власності належать
винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, комерційні
найменування [5, с. 37].
Винахід. Це
позначене істотною новизною вирішення технічного завдання в будь-якій галузі
народного господарства, яке дає позитивний ефект. Як правило, винаходи
охороняються патентами, які називають патентами на винахід. Термін охорони, що
надасться патентом, у більшості країн, в тому числі й Україні, становить 20
років [5, с. 39].
Корисні моделі.
Це нові на вигляд, за формою, розміщенням частин або побудовою технічні
конструкції (моделі). Вони відрізняються від інших об'єктів промислової
власності тим, що предметом технічного вирішення є тільки конструкція виробу,
його форма. Тобто для реєстрації корисної моделі достатньо будь-яких змін,
навіть у просторовому компонуванні виробу [5, с. 42].
Торговельні
марки. Це оригінальні позначки, що мають правовий захист і призначені для
вирізнення товарів (послуг), що виготовляються (надаються) однією особою, від
товарів (послуг), що виготовляються (надаються) іншими особами.
Набуття права
інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом, яке
реєструється у встановленому порядку.. Термін чинності свідоцтва – 10 років.
Він може бути неодноразово подовжений на стільки ж років.
Комерційна
таємниця – відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та
іншого характеру, які при їх розголошенні стороннім можуть завдати шкоди
особам, чиєю власністю вони є.
Ноу-хау (англ,
know-how – знаю як) – форма інтелектуальної власності, науково-технічний
результат, що навмисне не патентується з метою випередження конкурентів,
повного власного використання його для отримання надприбутку або передання
іншим користувачам на вигідних умовах за ліцензійним договором.
Компанія
Coca-Cola досі не розголосила рецепт свого знаменитого напою, завдячуючи якому
вона посідає провідне місце на ринку безалкогольних напоїв.
Продаж ліцензій –
є достатньо поширеним видом передавання права власності.
Ліцензія (лат.
licentia – свобода, право) –дозвіл використовувати технічне досягнення або
інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду.
Продаж ліцензій
патентовласниками та придбання їх суб'єктами підприємницької діяльності
здійснюється на основі ліцензійного договору.
Ліцензійний
договір – договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка,
корисної моделі, товарного знака, комерційної таємниці (ліцензіар) передає іншій
стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти,
ноу-хау, товарні знаки [8, с. 70].
1.
Доповідь
Голови Держінвестицій на парламентських слуханнях 20.06.07 на тему «Становлення
та розвиток національної інноваційної системи України як передумова побудови
конкурентоспроможної економіки держави». // режим доступу:
http://www.invest.gov.ua/index.php?get=141&id=432
2.
Закон
України «Про інноваційну діяльність» від 31.03.2005 із змінами і доповненнями
// Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2002. – № 36. – С. 266.
3.
Проект
Концепції державної інноваційної політики України, 2008 р. // режим доступу:
http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/129791
4.
Проект
Концепції розвитку національної інноваційної системи та план заходів на
2007-2008 роки щодо її реалізації, 2007 р. //
http://www.in.gov.ua/index.php?get=226&id=1533
5.
Аблов А.
С., Довгий О. С., Гальперіна Л. П., Грищенко А. А. Інституційні засади
інноваційної економіки: міжнародний досвід та вітчизняна практика: Монографія /
За заг. ред. В. Є. Новицького. – К.: Книжкове вид-во НАУ, 2005. – 198 с.
6.
Батура
А.В., Дедіков О.І. Інвестиції як чинник оптимізації відтворювальних процесів в
Україні. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. – 154 с.
7.
Вербівська
Л.В. Оптимізація забезпечення інноваційної складової економічного зростання в
Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. – Випуск 139. –
Чернівці, 2002. – С.71-75.
8.
Гринев В.
Ф. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие. – 2-е изд., стереотип. – К.: МАУП,
2001. – 152 с.
9.
Дмитренко
М.А. Роль держави у підтримці та стимулюванні інноваційної діяльності // Вісник
української академії банківської справи. – 2003. – № 1(14). – С. 77-81.
10.
Ілляшенко
С. М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч.
посібник для студентів вищих навч. закладів. – Суми: Університетська книга,
2003. – 278 с.
11.
Кириллов
В.Д. Державне регулювання інвестиційного клімату в Україні // Дні науки: Зб.
тез доповідей в 3 т. – Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2004. – Т. 2 – С. 28-29.
12.
Петрушевська
В.В. Державне регулювання інноваційно-інвестиційних пріоритетів динамічного
розвитку економіки України // Збірник наукових праць. – Стратегія інноваційного
розвитку підприємств України. – К.: КНУТД. – 2003. – С. 137-141.
13.
Проблеми
та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. /
Жаліло Я. А., Архієреєв С. І., Базилюк Я. Б. та ін. – К.: НІСД, 2006. – 120 с.
14.
Стан,
перспективи розвитку інноваційних процесів в Україні та можливості їх впливу на
формування ВВП // режим доступу:
http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/12/06/stan-perspektyvy-rozvytku-innovatsiinyh-protsesiv-v-ukraini-ta-mozhlyvosti-ih-vplyvu-na-formuvannya-vvp.html
16.
Пашута М.
Т. , Шкільнюк О. М. Інновації: понятійно- термінологічний апарат, економічна
сутність та шляхи стимулювання: Навч. посібник для студентів вищих навч.
закладів. – К.: ЦНЛ, 2005. –117 с.
17.